Коли поети пнуться в паничі,                                                        
                                             І побратими цвенькають потроху,
                                             І кобза почорніла на плечі, 
                                             Як домовина вбитої епохи!
                                                                                              П.Гірник





Свій знаменитий «Заповіт» Тарас Шевченко написав 25 грудня 1845 р. в м. Переяславі під час важкої хвороби. У грудні 1845 р. поет гостював на Переяславщині у поміщика-декабриста С. Н. Самойлова. Тут він захворів на запалення легень.  Невесела думка, що це, може, останні години його життя, змусила поета зробити останній рішучий вчинок. Нелюдськими зусиллями перемагаючи хворобу, він підвівся і ослаблими руками запалив свічку. На папір лягли перші такі страшні для молодої людини слова: «Як умру, то поховайте мене…»
Якби тільки хвороба поета була причиною, то ми мали б суто особистий, а не громадянський заповіт. Насправді ж вірш був викликаний суспільно-політичними умовами життя країни в 30–40-х роках ХІХ століття. Поет викриває соціальне зло, яке побачив на власні очі в 1843–1845 рр.
Уперше поезія була надрукована під назвою «Думка» в збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченка» (Лейпциг, 1859). В автографі вона не має заголовка. Загальновідома назва «Заповіт» з’явилася як редакційна у виданні «Кобзаря» 1867 року.
Наша  бібліотека відзначала 170 річницю з дня написання "Заповіту" разом з учнями місцевої школи.